In Search of a Grand Style

 

 

 

Until not so long ago, many spoke of the blessing of unlimited freedom that the artist has in the era of “global eclecticism”: it is as though now he/she is no longer tied to any stylistic or ideological “grand narrative.” This works in theory, but in practice it doesn’t look so positive. Actually the artist feels disoriented. Today no new stylistic dominants worthy of competing with, for example, the trans-avant-garde in painting are appearing. Therefore, at the moment, old narratives are receiving another life – now the meters of that very trans-avant-garde are citing themselves… Whether or not the artist consciously realizes this, the grand stylistic narratives continue to structure our way of seeing. In that way, Lesya Khomenko’s vision is “programmed by” Socialist Realism.

 

The gigantomania of totalitarian art is also mainstream, a kind of global fashion. Thus, for example, the Chinese artists in demand today reveal the militarization of our time through the prism of “ageless” portraits of military dictators. Only here, in contrast to actual historical prototypes, the stylization becomes even more hyperbolized, bearing down on the viewer with its excessive pathos. 

 

The poignant style of Socialist Realism in Lesya Khomenko’s work manifests itself in her 2004 series of “Field Madonnas.” The corpulent feminine figures that rise up over the viewer blend surrealism with excessive full-bodiedness, as in the paintings of Lucian Freud. The “Field Madonnas” are deeply rooted in their gardens, as demanded by the canonical treatment of the Soviet worker image. Here we feel solidarity with those depicted and a particular heartfelt sincerity in the lionization of brutality. Without parody, she seriously investigates the formal possibilities the language of Socialist Realism offers us today. The next step in this direction is the series “Revolutionaries” from the “R.E.P” exhibition. In the post-ideological era these images of representatives of the populace lose their negative tinge. The generation of the 2000s no longer feels immediate pressure from Socialist Realism, which awakens the desire to deconstruct the latter. Ideology is reduced to a game of perspective; Khomenko’s heroes are “people seen through the eyes of insects.” The proletariat is ready to crush the counter-revolutionary hydra with soles of massive boots which hang above us – the ever-recognizable foreshortenings of Rodchenko “from below the road” in a lapidary graphic style. This “gigantomania” culminates in portraits of city types – a babushka, a cop, a group of tourists, girls. The language becomes even more generalized, the figures “grow” upwards, the weight of their biomass hanging suspended... 

 

But then in counter-reaction, the artist herself aims to neutralize the terrible pressure and overcome the oppressive force of their gravity. As a result, the “Kupalnytsi” appeared as an offshoot of the series “Giants.” These charmers of the natural elements are “enormous women who soar above the waves of Ayvazovskyi.” The composition of the paintings calls to mind an underwater film shoot – the swampy figures floating in the water look at once ridiculous and lyrical. Another pathos emerges here – that of setting the body free, getting rid of this cumbersome physical casing that weighs down that which it contains. Even more immaterial and delicate are the elephants swimming in the ocean. They remind us of dreams in which we fly. The artist endeavors to capture a moment of blissful weightlessness – there is no escape from the innate human desire to prolong a wonderful moment for eternity. 

 

In the project “Winter Swimmers” Lesya again takes advantage of the vividness of her characters. Yet the sense of the project lies less in their grotesque expressiveness than in the fact that this is a unique portrait of a community. Portraits of strange, eccentric communities hold an important place in the typology of contemporary art. Perhaps that is why this genre investigates the violation of typical social relations and the creation of others – compensatory, pathological, so-called “sects” based on common interests from winter swimming (the religion of leading a healthy lifestyle) to Satanism. Usually a certain deviation from psychological norms is emphasized in the faces of people manipulated by a “guru” – inadequacy, fear, zombification by the ideas of a “collective purpose,” or an unhealthy enthusiasm for wellness… For Lesya, as one of the members of the group “R.E.P.,” the renewal of fractured social bonds is a painful theme. This is evidenced by the succession of projects created by the group: “Patriotism,” “Communities Project,” “Transit.” In response to feelings of distance in the professional arena, where it is each man for himself, the members of R.E.P. are trying to gradually amend the situation by building new communities. It seems to me that Lesya’s project also deals with this…

 

 

 

Viktoria Burlaka

В пошуках великого стилю

 

 

 

Донедавна багато говорили про те благо необмеженої свободи, яке отримує художник в добу „глобальної еклектики”: адже тепер він нібито не прив’язаний до жодного стилістичного чи ідеологічного „великого наративу”. Це — в теорії, на практиці ж справа виглядає не настільки позитивно. Насправді художник відчуває себе дезорієнтованим. Сьогодні не виникає жодних нових стилістичних домінант, які могли б достойно конкурувати хоча б із тим же живописним трансавангардом. Тому, наразі, старі наративи отримують інше життя  — так, метри того ж живописного трансавангарду нині цитують самих себе... Зважає на це художник свідомо, або ні  — великі стилістичні наративи досі структурують наше бачення. Так, бачення Лесі Хоменко „запрограмоване”  соцреалізмом. 

 

 

Гігантоманія  тоталітарного мистецтва — це також мейнстрім, свого роду глобальна мода. Так, наприклад, затребувані сьогодні китайські художники мілітаризованість нашого часу викривають через призму „нестаріючих” портретів військових диктаторів. Тільки, на відміну від справжніх історичних прототипів, стилізація стає це більш гіперболізованою, ще більш пригнічує глядача надлишком пафосності...

 

 

Пафосна стилістика соцреалізму у творчості Лесі Хоменко дає про себе знати ще в серії „Дачних мадонн” 2004-го року. Опасисті фігури жінок, що здіймаються над глядачем, — це суміш соцреалізму з надмірною повнотілістю, як у Лукіана Фройда. „Дачниці” міцно вросли у свої городи, як того вимагало канонічне трактування образу радянської людини. Відчувається солідарність із тими, кого зображено, своєрідна щиросердність у героїзації брутального. Не пародіюючи, із серйозністю, Леся досліджує, які формальні можливості мова соцреалізму пропонує нам сьогодні. Наступний крок у цьому напрямку зробили «Революціонери» з виставки «Р.Е.П.». У постідеологічну добу ці образи представників народу втрачають своє негативне забарвлення. Покоління 2000-х уже не відчуває безпосереднього тиску з боку соцреалізму, через який виникає бажання деконструювати останній. Ідеологія зводиться до гри ракурсів, герої Хоменко — то „люди, побачені очима комахи”. Підошвами масивних черевиків, що нависають над нами, пролетарі готові роздушити „контрреволюційну гідру” — все ті ж упізнавані Родченківські ракурси «знизу догори», лапідарна плакатна стилістика. Цю „гігантоманію” увінчують портрети міських типів — бабця, „мент”, група туристів, дівчата. Мова стає дедалі узагальненішою, постаті „виростають” догори, нависаючи біомасою...

 

Але настає момент зворотньої реакції, коли художниця сама прагне нейтралізувати жахливий тиск, пересилити гнітючу силу тяжіння. Внаслідок цього з'явились «Купальниці» – відгалуження серії «Велетнів». Це приборкувачки стихій, «велетенські жінки, що перестрибують хвилі Айвазовського». За композицією картини нагадують підводну зйомку – огрядні фігури, що ширяють у воді, виглядають дивакувато і, в той же час, лірично. Тут виникає інший пафос – пафос вивільнення тіла, позбавляння його громіздкої фізичної оболонки, яка обтяжнює свій вміст. Ще нематеріальніші та ніжніші –слони, що плавають в океані. Вони нагадують про сновидіння, в яких ми літаємо. Художниця намагається зафіксувати мить блаженної невагомості – нікуди дітись від закладенного в людській природі прагнення перетворити щасливу мить на вічність.

 

 

У проекті „Моржі” Леся знову експлуатує колоритність персонажів. Хоча сенс проекту полягає не стільки в їх гротескній виразності, скільки в тому, що це — своєрідний портрет спільноти. В типології сучасного мистецтва портрети дивних, химерних спільнот займають чільне місце. Мабуть тому, що цей жанр досліджує порушення звичних соціальних звязків і утворення інших — компенсаційних, патологічних, своєрідних „сект” за інтересами — від моржування (релігія здорового способу життя) до сатанизму. Зазвичай, в обличчях людей, якими маніпулюють їх „гуру”, підкреслюють певне відхилення від психічної норми, неадекватність, страх, зазомбованість ідеями „спільної справи”, або ж нездоровий ентузіазм оздоровлення... Для Лесі, як одного з членів групи „Р.Е.П.”, відновлення розірваних соціальних зв’язків — це болюча тема. Доказом тому є низка створених групою проектів: «Патріотизм», «Проект спільнот», «Транзит». Відчуваючи дисоційованість професійного середовища, де кожен грає сам за себе, „Р.Е.П.”-івці намагаються поступово виправляти ситуацію, конструюючи нові спільноти. В проекті Лесі, мені здається, також йдеться саме про це...

 

 

Вікторія Бурлака

 

Follow
  • Facebook - Black Circle
  • Instagram - Black Circle