Lesia Khomenko

The installation occupies the entire space of the gallery, making it “visible.” New paintings and graphic art are an integral part of the installation.

Dissecting and reorganizing human bodies in my new works, I depart from figurative art in favor of the abstract, treating generalizations and exceptions.

“Broken” bodies no longer work the way they should; in essence, a human body becomes the body of a painting, alongside the “emptiness” depicted in it.

The “emptiness” of the white cube of the gallery, meanwhile, is fully integrated into the exhibition. The space of the Karas Gallery cannot be described as a white cube in the literal meaning of the term. The gallery’s interior is a mid-19th century apartment of a well-off family, with a fireplace, a piano, a window, and plasterwork on the ceiling, but with no furniture. I highlight the existing interior of the gallery, not only making it visible, but bringing it together with my works. These strategies of inclusion and exclusion, dissolution and acceptance lead me up to the opposition between culture and nature, with capitalist individualism on the one side, and “a defective animal” on the other.

If the integrity of a human body can be undermined, could its boundaries change too? In the works depicting crowds, I excise everything non-essential, leaving only the contact points between various bodies that could merge into a new one: a woman with the hand of her neighbor, a man with somebody else’s back, etc. In essence, this change in perspective transforms the utopian yearning for a new social body by leaving out the fear of losing everything that initially seems essential.

 

Інсталяція включає в себе весь галерейний простір, роблячи його «видимим». Нові картини та графіка – невід’ємна частина всієї виставкової інсталяції.

Розтинаючи та знову реорганізовуючи людські тіла у своїх нових роботах, я відходжу від фігуративу в напрямку до абстракції і, таким чином, говорю про узагальнення та виключення.

«Розламані» тіла вже не працюють як належить і, фактично, зображене тіло людини стає тілом картини, разом із зображеною на ній «порожнечею».

«Порожнеча» білого куба галереї, навпаки, максимально включена у виставку. Простір Карась Галереї складно назвати «білим кубом» в прямому сенсі цього значення. Інтер’єр галереї – міщанська квартира середини XIX сторіччя без меблів з каміном, фортепіано, вікном, ліпниною на стелі. Я акцентую на існуючому декорі галереї, роблячи його не тільки видимим, але й поєдную його зі своїми роботами. Такі стратегії виключення та включення, розпаду та прийняття, відсилають мене до опозиції між культурою та природою, де з одного боку існує капіталістичний індивідуалізм, а з іншого - “тварина з дефектом”. 

Якщо цілісність тіла порушено, то може і межі його теж зазнали змін? В роботах із зображенням натовпу, я забираю все зайве, залишаючи тільки точки контакту різних тіл, які могли б утворити нове тіло: жінка з рукою сусіда поруч, чоловік з чужою спиною і т. д. Фактично, така зміна фокусу перетворюється на утопічне прагнення до нового соціального тіла без страху втрати того, що на перший погляд здається непорушним.